Пшениця залишається основною зерновою культурою вітчизняного землеробства. Сучасні сорти та гібриди здатні формувати урожаї понад дев’яносто центнерів з гектара з високим вмістом білка та клейковини. Проте реалізація генетичного потенціалу вимагає оптимальних умов живлення на всіх етапах розвитку культури.
Особливості розвитку озимої пшениці
Осіння вегетація закладає фундамент майбутнього врожаю. Від якості розвитку восени залежить перезимівля та продуктивність наступного року. Оптимальний розвиток передбачає формування трьох-чотирьох пагонів кущіння та потужної кореневої системи. Недостатнє або надмірне кущіння однаково проблемне.
Зимівля – найскладніший період для озимих культур. Вимерзання, випрівання, вимокання, льодяна кірка – типові загрози. Добре підготовлені рослини з достатніми запасами цукрів та інших захисних речовин краще переносять зимові стреси. Весняна регенерація залежить від стану посівів після зими.
Відновлення весняної вегетації вимагає швидкого старту. Рослини повинні максимально використати весняну вологу для нарощування вегетативної маси. Раннє весняне підживлення критично важливе, особливо на виснажених попередниками ґрунтах.
Вихід у трубку та колосіння – період закладання елементів продуктивності. Формується кількість колосків у колосі, квіток у колоску, потенційна озерненість. Будь-які стреси в цей період незворотно знижують врожайність. Забезпеченість поживними речовинами визначає реалізацію потенціалу.
Цвітіння та запліднення визначають фактичну кількість зерен у колосі. Несприятливі умови викликають стерильність пилку або погане запилення. Це призводить до череззерниці та зниження маси зерна з колоса. Бор та інші мікроелементи критично важливі на цьому етапі.
Налив зерна потребує максимальної інтенсивності фотосинтезу. Рослина щодобово переміщує до колоса значні обсяги асимілятів. Передчасне відмирання листків через хвороби або посуху скорочує період наливу. Це зменшує масу тисячі зерен і загальну врожайність.
Компоненти ефективних стимуляторів
Азот у збалансованій формі забезпечує оптимальний розвиток без вилягання. Восени потрібні помірні дози для формування кущів. Навесні вимоги зростають для швидкого відновлення та виходу в трубку. Пізні азотні підживлення підвищують вміст білка в зерні.
Фосфор стимулює розвиток кореневої системи та прискорює дозрівання. Особливо важливий восени для формування потужних коренів та навесні для енергійного старту. Молоді рослини краще засвоюють фосфор у формі позакореневих підживлень на холодних ґрунтах.
Калій підвищує стійкість до полягання, посухи та хвороб. Він регулює водний баланс і транспорт асимілятів. Достатнє калійне живлення забезпечує виповненість зерна та високу натуру. Дефіцит калію особливо небезпечний на легких ґрунтах.
Мікроелементи відіграють специфічні ролі в метаболізмі пшениці. Марганець активізує фотосинтез і синтез білків. Цинк необхідний для утворення ауксинів та підтримання росту. Мідь підвищує стійкість до грибкових хвороб та посухи. Бор забезпечує якісне запліднення.
Стимулятор росту для пшениці містить оптимальне поєднання макро- та мікроелементів у легкозасвоюваній формі. Хелатна форма мікроелементів забезпечує високу ефективність на будь-яких ґрунтах.
Амінокислоти прискорюють відновлення після стресів та економлять енергію рослини. Гербіцидні обробки, заморозки, посуха – всі ці стреси компенсуються швидше при надходженні готових амінокислот. Особливо цінні у критичні фази розвитку.
Осіння програма застосування
Фаза двох-трьох листків оптимальна для першого підживлення після сходів. Стимулятор прискорює розвиток кореневої системи та початок кущіння. Фосфор та цинк особливо важливі на цьому етапі. Рослини швидше досягають оптимального розвитку для входу в зиму.
Початок кущіння вимагає збалансованого живлення для формування продуктивних пагонів. Обробка в цю фазу підтримує утворення вторинних коренів та пагонів кущіння. Азот має бути у помірній кількості, щоб не викликати надмірного кущіння.
Завершення осінньої вегетації – час підготовки до зимівлі. Підживлення за два-три тижні до припинення росту підвищує накопичення цукрів та інших захисних речовин. Калій та мідь посилюють морозостійкість клітинних мембран. Марганець забезпечує синтез захисних білків.
